Давні володарі Більшівців
Більшівці вперше з’являються на сцені історії в 1402 році. Саме цим роком датуються згадки на сторінках міських та земельних актів про дарування села Малий Болшов галицькому архієпископу. Дарувальницею була Аґнешка Сокирко, вдова старости з Галича. Малий Болшов із цих згадок – це і є нинішні Більшівці. Середньовічна назва містечка використовувалася в однині й лише у XVIII столітті вона почала фігурувати в множині – Більшівці.
Більш детальна інформація про містечко з’являється в історичних документах у зв’язку з гетьманом польним коронним Марціном Казановським, володарем Більшівців. Близько 1624 року він збудував церкву та монастир на пагорбі, куди запросив орден кармелітів. Марцін Казановський дожив до 73 років і разом з дружиною Катериною був похований у церкві в Більшівцях. Він заповів численні маєтки своєму синові Олександру-Домініку Казановському. Після Олександра Більшівці були власністю його дочки Маріанни, яка вийшла заміж за Станіслава Яблоновського. Останнім володарем містечка з роду Яблоновських був Антоній Барнаба Яблоновський. Пізніше Більшівці ненадовго перейшли до родини Малецьких.
У 1830 році містечко придбав Валеріан Кшечунович, який і розпочав історію вірменської родини Кшечуновичів у Більшівцях. У 1842 році він подав у Галицькому сеймі проєкт скасування панщини та заміни її рентою, але тоді цей проєкт відхилили. Після Валеріана маєток успадкував його старший син Корнель, який був відомим політиком, зокрема став депутатом парламенту. Він був пов’язаний з партією консерваторів, а особливо його цікавили питання податків та кадастру. Про нього зберігся такий спогад: «Цей спеціаліст з питань оподаткування – надзвичайно ретельний, спокійний і розумний. Він є володарем одного з найкрасивіших маєтків Східної Галичини – Більшівців, а також має неабиякий вплив у парламенті».
Корнель був цілковито занурений у політику, тому більшу частину своїх земель здавав в оренду. Після його смерті маєток перейшов у руки його старшого сина Олександра Кшечуновича. Син успадкував політичний талант батька і також належав до консервативної партії. Лише у часи Другої Речі Посполитої Олександр Кшечунович відійшов від політики, повернувся до Більшівців, де намагався відбудувати маєток, зруйнований у часи Першої світової війни. Втрати у війні були величезними. Містечко було помережане глибокими траншеями та підземними укриттями глибиною до 14 метрів. Державна комісія оцінила втрати худоби внаслідок її загибелі у суму 5,5 мільйона корон. Незважаючи на це, Олександру Кшечуновичу вдалося відбудувати свої маєтки. Кажуть навіть, що він застав Більшівці дерев’яними, а залишив мурованими. За часи його володарювання були побудовані млин, винокурня, пивоварня, молочарня та цегельня.
Наступним спадкоємцем маєтку був син Олександра, Корнель Кшечунович. Йому не вдалося отримати довгостроковий кредит на реконструкцію маєтку, тому він розділив сотні гектарів своїх земель і віддав їх в оренду. Як і представники попередніх поколінь, він був активним діячем на користь місцевої громади. Він заснував у Більшівцях молочний кооператив, статут якого був затверджений 11 березня 1933 року. У цей період також було створено кооператив «Рольник», який ставив собі за мету «купувати продукцію в учасників кооперативу, переробляти її та продавати сільськогосподарську продукцію за власний та комісійний рахунок, а також купувати та продавати товари, необхідні учасникам для ферм та домогосподарств».
Мистецькою досконалістю відзначається палац Кшечуновичів, збудований у 1927-1929 роках за проєктом архітектора Тадеуша Мокловського у стилі неокласицизму.
Власники Більшівців Казановські побудували тут замок, а близько 1800 року по сусідству з давнім замком Малецькі звели нову резиденцію. Протягом ХІХ ст. родина Кшечуновичів кілька разів її перебудовувала. В 1916 році ця будівля була повністю знищена, а разом з нею зникли і численні старовинні меблі та предмети мистецтва. Нечисленні вцілілі залишки колишньої розкоші були перевезені до львівського будинку Кшечуновичів.
В 1927-1929 роках на місці старої резиденції Корнель Кшечунович звів нову будівлю. Це досить вдала стилізація під шляхетські двори XVIII-ХІХ ст. Центральну частину палацу колись займав бальний зал висотою в два поверхи. Ліворуч від залу була велика їдальня на три вікна, далі – салон. Праве крило і мансардовий поверх були зайняті житловими приміщеннями. Станом на 1939 рік у холі палацу висіли родинні портрети, але вони були не дуже високої вартості і переважно невідомих авторів. Була ще копія «Інфанти на коні» Веласкеса, написана вдовою генерала Юзефа Залеського. Розкішні меблі були лише в кількох покоях: у салоні в стилі бідермаєр, в маленькому салоні – горіхові в стилі рококо і в їдальні – горіхові меблі.
Перед палацом простягався ландшафтний парк площею в кілька десятків гектарів. З усіх боків споруду оточували підстрижені газони, в верхній частині парку була алея рожевих акацій. Парк був помережаний стежками для прогулянок та доріжками для екіпажів. Тут жили на волі лисиці, сарни і зайці. Під час Другої світової війни німецькі солдати вирубали всі хвойні дерева парку, але він і досі складає єдиний гармонійний ансамбль з колишньою резиденцією володарів Більшівців.
Олена Бучик