Skip to content Skip to left sidebar Skip to right sidebar Skip to footer

«Вмію зложити пісню…»

У Яблуневі мешкає жінка, яка сама складає пісні – тексти й мелодії до них. Незабаром Стефанія Грушецька відзначатиме свій 86-й День народин, отож напередодні свята ми завітали до Яблунева, щоб ближче познайомитися з цією незвичайною жінкою.
Про своє життя Стефанія Григорівна розповідає щиро, емоційно, але водночас стисло й лаконічно, немовби підводячи певні риски – життєві підсумки… За плечима перейдена нива праці й творчості, два шлюби, і самотність на схилі літ. Та вона за все вдячна Богу.

– Не годна Йому надякуватись!.. Вломила ногу, доктори здоров’я не обіцяли, казали, що вже ходити не буду. А я поки лежала, з надією і в молитві, таку собі пісню склала:
«Слабенькі мої ноги най здорові будут.
А як будут здорові – до церквиці підут.»
Жінку доглядали сусіди, за що вона їм також дякує в пісні:
«Подякувати Богу за добрі сусіди.
Що помогли ми вийти з такої біди.»
Стефанія народилась 7 серпня 1935 року в родині Григорія і Марини (з дому Ґенза) Грушецьких. Була останньою, пізньою дитиною в багатодітній сім’ї. Родина трудилась на полі, мала господарку. На мамі, як і належиться, були хата, кухня, діти. Батько помагав людям, в Яблуневі всі знали, що Шпаків Гринько добре рве зуби і лікує худобу.
Григорій Грушецький служив спершу в австрійській армії, відтак воював в УГА. Під Львовом був поранений кулею, що трощить кістки. Чоловік багато працював, від того терпів сильні болі. Найбільше Стефі запам’яталося, як тато сам собі складав ті кістки на зап’ясті: «Марино, грій воду! Буду руку складати.» Жінка воркотіла, мовляв, а на, маєш Україну! Тато відмовчувався. І думалося тоді маленькій Стефці: «Коби я виросла! Я би й татові помагала, мамі роботу робила, і Україна би в нас була!» Ще тоді, в дитинстві, зародилася в маленькому дитячому серці любов до того величного, справжнього, за що воював тато, а відтак і хлопці з лісу, – до України. І цей патріотизм вона пронесла через всеньке життя.
Їй виповнилося 10 років, як від хвороби помер батько. І то був лиш початок смертей, що вразили дівчинку – допитлива, вона спостерігала, як до Яблунева привезли побитих упівців:
– Діялось се на Івана, 1945 року. Я побігла дивитися, куди їх поховають, може, коло мого тата?.. Тихо в селі. Ні дзвони не грали, ні жінки не ридали – не можна було. Кажуть, то були хлопці сотенного Чорноти. Я потім пісню про то зложила…
Цю, і ще багато пісень Стефанія колись присвятить їм – вічно молодим Героям визвольної боротьби ОУН та УПА. І за Незалежної України ці пісні співатимуть односельці на патріотичних заходах.
Стефанія закінчила 7 класів місцевої середньої школи, а потім подалася в Маріямпіль вчитися на зоотехніка. Дівчинку спершу не приймали, бо малолітня, та все ж записали вільним слухачем. Її наука тривала рівно до часу примусового запису в комсомол… Як наказали записуватися, Стефця втекла із занять додому, й більш не поверталася.
Складний то був час. Жили вони з матір’ю бідно, часом й хліба не вистачало. А пісня?.. Пісня жила! Сама приходила на гадку, просилася на уста. І в праці, й на відпочинку (якщо такий був). За 13 років важкої праці на цегельні, коло п’єца, де жінка стратила здоров’я, також складалися пісні – щоб підтримати, розрадити себе і односельців. Якось працівникам виділили пайки конюшини на косовицю.
– Чоловіки на роботі – нема кому косити. Самі жінки мусіли. Косило наше жіноцтво до пізнього вечора. Верталися додому змучені, знесилені. А я тако про нас співала:
«А то були косарі, що косили до зорі.
А там був Богдан Сидорко
Заправляв нам коси тонко.
А Василь був Майструків»
Стефанія Григорівна не знає музичної грамоти, отож всі свої тексти і мелодії тримає в голові… Поки що пам’ятає. Кращі авторка з допомогою племінниці уклала в невеличку збірочку-пісенник «Пісні мої». Ще деякі пісні опублікував М. Круцик у своїй праці «Могили свідчать».
– Записую лише розумні пісні, всілякі нє!.. – Сміється Стефанія Грушецька, хоч розуміє, що усі ті «зложені» пісні треба нотувати, щоб не загубилося. А ще жінка вірить, що її патріотичні пісні обов’язково співатиме молоде покоління…
Тетяна Зарецька

 

Пісні авторства Стефанії Грушецької, 1935 р. н., с. Яблунів
На святу Покрову всі дзвони заграли,
Українських хлопців до УПА скликали.
На святу Покрову дзвони задзвонили
Українські хлопці УПА створили.
УПА створили, стали захищати
Рідну Україну і стареньку мати.
Вони захищали, грудьми застеляли –
Життя молоденьке своє віддавали.
На святу Покрову до упівців йдіть –
На їхніх могилах свічки засвітіть.
Бо в них спочивають хлопці із УПА,
В них життя забрала червона Москва.
Слава Україні і Героям Слава!
Хай живе Бандера і його Держава!

Пісня про бій в урочищі Лісничівка

На Івана рано, ще сонце не сходило,
Дика орда вже ліс обходила,
14 хлопців, як скло, через зраду полягло
За Вкраїну, за святу ідею.

А як дика орда Лісничівку облягла,
Та й почалась страшна стрілянина,
Прощай, матусенько стара, і дівчино молода,
Бо певно тут наша вже могила.

А вони ще тоді були гарні, молоді,
Але вмерти не боялись,
Вони ж України сини, умирали як орли,
За Вкраїну, за святу ідею.

Ой спіть, хлопці, ви спіть,
Спіть ви, нашії друзі,
Плаче матусенька стара і дівчина молода,
І червона калина у лузі.

А як їх хоронили, їм дзвони не дзвонили,
Ані хори не співали,
Тільки рідна сестра і дівчина молода
Умлівали над їхніми тілами.

Ой як сумно-сумно, ой як сумно-сумно,
Задумаймось на хвилину,
Вже матуся померла, дівчина заміж пішла,
І не прийде вже ніхто на могилу.

Віддали вони життя за наше майбутнє,
Тож ми їх не забуваймо.
Вони ж нашії сини, своє життя віддали
За Вкраїну, за святу ідею.

ПОДІЛИТИСЬ: